1. Чи змінив цей проєкт ваше уявлення про модельний світ?
Приблизно 15 років тому я вперше поїхала жити до Європи. І відразу — до одного зі світових центрів моди, Мілана. Тоді мені сказали, що починати модельну кар’єру вже пізно, але можна спробувати. У першому ж (і останньому для мене) модельному агентстві зняли всі мірки, зменшивши мій зріст на кілька сантиметрів і додавши їх у талії. Не знаю, чому ця жінка так зробила — можливо, я їй чимось не сподобалась, а може, це була її “фішка”. Наприкінці вона заявила, що мені потрібно схуднути на 3 кілограми й прийти ще раз. Коли я розповіла про це батькові, він пожартував: «Краще вже набери 3 кілограми в Італії та повертайся додому». Вийшло майже так і сталося. Я й так була дуже худа, параметри відповідали. Але твердження про те, що в 23 роки й розмірі XS я вже “стара й товста”, справді сильно вплинули на мене психологічно.
Пізніше я була в гостях у дівчини з Польщі. Їй теж було 23, у нас збігалися всі параметри, ми загалом були дуже схожі — жартували, що знайшли своїх загублених сестер. Але я поїхала звідти з гірким відчуттям. Адже, маючи всі ті ж самі дані, саме вона працювала з відомими брендами. Її чоловік був одним із найкращих модельних агентів. Мені допомагати він не поспішав. Тоді я знайшла піар-агентство, де ми працювали “за їжу”: нас водили в найкращі ресторани та VIP-зони клубів Мілана, забезпечуючи трансфер туди й назад. Іноді ми брали участь у показах, схожих на конкурси або заходи для спонсорів, де дарували одяг з подіуму. Але жодного розвитку не було. Я пішла в танцювальний колектив. Там почалась інша історія.
А через 15 років з’явився проєкт Brandface, який не каже, що “запізно”, а навпаки — підтримує й спрямовує. І для мене це особиста історія, особиста подяка. Це як люди, які їдуть жити в Індію й знаходять там щось своє. А я справді жила в Індії — й теж знайшла. Тому ця алегорія мені близька. Я не можу сказати, що проєкт кардинально змінив моє уявлення про модельний бізнес, але він точно його розширив, показав інші сторони та можливості. І я знайшла в ньому “своє”, як колись в Індії.
- About 15 years ago, I went to live in Europe for the first time — straight to one of the fashion capitals, Milan. Back then, I was told it was already too late to start a modeling career, but that I could still give it a try. At the very first (and last) modeling agency I visited, they took my measurements — but reduced my height by a few centimeters and added those to my waist. I’m not sure why that woman did it — maybe she didn’t like me, or maybe it was just her “thing.” In the end, she told me I needed to lose three kilograms and come back.
When I told my father, he jokingly said, “Better gain three kilograms in Italy and come home.” Funny enough, that’s pretty much what ended up happening. I was already very slim, my measurements were fine. But hearing at 23 years old and wearing size XS that I was “old and fat” left a deep psychological mark.
Later, I visited a girl from Poland who was also 23. We had identical measurements and looked so much alike that we joked we were long-lost sisters. But I left her place with a heavy heart. Despite being so similar, she was the one working with major brands. Her husband was one of the top modeling agents — he wasn’t exactly eager to help me, though.
Eventually, I found a PR agency where we worked “for food”: they’d take us to the best restaurants and VIP areas of Milan’s clubs, providing transport there and back. Sometimes we participated in fashion show-like contests or events for sponsors, where we’d be gifted clothing from the shows. But there was no real growth or development. So I joined a dance troupe — and that’s where another story began.
Now, 15 years later, the Brandface project doesn’t say “too late” — it supports and guides. And for me, it’s a personal story, a personal gratitude. Like people who move to India and each find their own truth — I actually lived in India, and I did find mine. So that metaphor makes sense to me. I can’t say the project drastically changed my views on the modeling industry, but it definitely expanded them. It showed me new sides, new opportunities. And, just like in India, I found “my place” here.
2. Який момент участі у Brandface став для вас особистим проривом?
Мені здається, головні прориви ще попереду. Наразі вони пов’язані більше з умінням працювати в команді та подоланням внутрішніх бар’єрів. Наприклад, коли мені видали образ на показ, який мені дуже не сподобався, а дизайнер поводилася зверхньо. Команда Brandface попереджала, що такі ситуації — звичні в модній індустрії, і що ми маємо пам’ятати: поки що ми моделі без гучних імен і не можемо конфліктувати з дизайнерами чи стилістами.
Я людина з частим інакомисленням та власним баченням, завжди мала труднощі з викладачами. Тож для мене особистий прорив — навчитися не відстоювати свою позицію у невідповідному місці. Адже мене могли просто зняти з показу. Не мені вирішувати, гарний образ у дизайнера чи ні. У підсумку я, навпаки, намагалася увійти в цей образ і навіть отримати від нього задоволення — вийшло. Команда Brandface чудово пояснила, як поводитися в подібних ситуаціях, і донесла до нас ці, здавалося б, очевидні речі.
I believe the biggest breakthroughs are still ahead. At this stage, it’s mostly about learning to work in a team and overcoming inner blocks. For example, once I was assigned a look for a show that I really disliked, and the designer behaved very arrogantly. The Brandface team had warned us that such situations are common in the fashion world, and that we should remember: for now, we are still models without big names, and we must not argue with designers or stylists.
I tend to have a different perspective, often thinking independently, and I’ve always had trouble with teachers or authority figures. So for me, a personal breakthrough was learning not to insist on my opinion at the wrong time. Because they could’ve just removed me from the show. It’s not up to me to decide whether a designer’s vision is good or not. In the end, I tried to embrace the look and even enjoy it — and I did. The Brandface team explained and communicated these seemingly simple but essential things so clearly.
3. Що для тебе проєкт BRANDFACE?
Для мене участь у проєкті — це бути частиною великого жіночого руху, де немає віку, комплексів або обмежень, а є лише підтримка та сила жінок, які прийшли з різних професій і прагнуть розкрити свою істинну жіночу енергію й поділитися нею з світом.
Багато хто вже пробував себе в модельному напрямку раніше, але мав причини залишити це (як і я), або все життя мріяв про це, але боявся — жорстокого відбору, порівняння себе з іншими, не бачачи власної унікальності. Хтось жив із болем дитячих образ, коли однокласник сказав щось образливе, і це залишило слід на все життя. Я зустрічала жінок, які вважали себе непоказними, і компліменти викликали в них збентеження, хоча вони мали дуже цікаву зовнішність. Є й ті, кому просто нудно, і вони шукають новий рух. Є жінки, яких чоловік буквально «послав займатися чимось для себе», а також домогосподарки, в яких виросли діти — і нарешті з’явився час для себе.
Ми всі дуже різні, цікаві, зі своїми амбіціями й надіями. Але всім нам хочеться проявитися — і проєкт дає таку можливість.
For me, this project is about being part of a powerful women’s movement where there is no age, no insecurities, no limits — only support and the strength of women from different backgrounds who come here to unlock their true feminine energy and share it with the world.
Many of us have tried modeling before and had reasons to leave it behind (as I did), or always dreamed of it but were too afraid — of harsh selection, constant comparison, not seeing their own uniqueness. Some carry the pain of old childhood wounds, like a classmate’s cruel comment that lingered for years. I’ve met women who considered themselves plain and felt awkward receiving compliments, even though they had truly unique looks.
Some are here out of curiosity or a desire for something new. Others were encouraged by their husbands to do something for themselves. Some are stay-at-home moms whose children have grown — and now they finally have time for themselves.
We are all so different, so interesting, with our own ambitions and hopes. But we all want to express ourselves — and this project gives us the chance to do just that.
